Героїчна оборона Чернігова показала єдність армії з народом

Справжні патріоти України та герої оборони Чернігова, нерозлучні друзі Валентин Буряченко («Редактор») і Вадим Мисник («Рятівник») самовіддано воювали в АТО, а нині з першого дня повномасштабної війни з російськими загарбниками захищають рідну державу. Під час ворожої навали під шаленими обстрілами вони, зокрема, вивозили поранених – наших бійців і мешканців міста. А тепер втілюють важливий проект «Збройні Сили України підставляють плече», завдяки якому люди, котрі пережили окупацію, одержують безкоштовну медичну допомогу та велику психологічну підтримку, а на звільнених територіях військові знешкоджують міни й «розтяжки».  

– Друзі, ми з вами знайомі вже, здається, сто років! Разом пишемо про наших героїчних бійців та видаємо книжки. Але, думаю, читачам буде цікаво більше дізнатися про таких яскравих, неординарних особистостей. До того ж, ваші розповіді про пережите, захист Чернігова від окупантів – справді безцінні, адже це – новітня історія незалежної України. Отож, будь ласка, розкажіть про себе. 

– Я народився в Конотопі, на Сумщині. Батько – будівельник, мама – інженер, – починає розмову Валентин Буряченко. – Служив у радянській армії. Закінчив Сімферопольське вище військове училище та Київський військовий гуманітарний інститут (за фахом – військовий журналіст). Був спочатку спеціальним кореспондентом газети «Народна армія» в Чернігові, а потім – начальником регіонального медіа-центру Міністерства оборони України, головним редактором журналу «Військо України» (центрального органу Міністерства оборони). У 2014-2016 роках служив в АТО. Полковник Збройних Сил України.  

24 лютого, тільки-но почалися перші обстріли, я одягнувся у військову форму, сказав дружині, що вирушаю боронити Чернігів від загарбників та пішов до військкомату. Там я побачив Вадима і дуже зрадів, що ми – знову разом. Він уже встиг зайняти чергу для нас обох, і об 11-й годині ми отримали зброю та військове спорядження…  

Мені – 52 роки. Маю дружину Наталію. Син Тарас служить у ЗСУ, він – старший лейтенант, воює. Мій племінник Іван – теж військовий, старший лейтенант, ми з ним разом захищали Чернігів. Донька здобула вищу освіту, вона за фахом – телеведуча. Вже шість років мешкає за кордоном. Коли почалася повномасштабна війна, вона виконує завдання Верховної Ради України – розповсюджує за кордоном об’єктивну інформацію про російську агресію. Вона – щира патріотка України, тож робить це на громадських засадах, однак така подвижницька праця – дуже важлива, адже світ повинен знати правду всупереч брехливій, цинічній, безсоромній російській пропаганді.  

– Я народився в Чернігові. З військової родини: мій батько – майор – розповідає Вадим Мисник. – Закінчив Донецьке вище військове училище. Служив у Прибалтійському військовому окрузі. Після розпаду СРСР прибув до України і написав рапорт про бажання служити в ЗСУ. Закінчив Київський військовий гуманітарний інститут та служив журналістом – у газеті «Північні військові відомості» (начальником відділу, а згодом – заступником головного редактора), в управлінні преси Міністерства оборони України.  

Був миротворцем у Грузії – на кордоні з невизнаною Абхазією. А потім служив у Чернігові спеціальним кореспондентом, начальником медіа-центру Міністерства оборони України. Здійснив п’ять ротацій в АТО у 2014-2016 роках. Звільнився в 2018-му… Але відчував, що росія не зупиниться в Криму та на Донбасі, захоче загарбати всю Україну. Тож подумки налаштовувався на цю війну, готувався до неї.  

Полковник Збройних Сил України. Моя дружина Наталія працює в Чернігові. Власне, дружина, син і теща перебували в одній п’ятиповерхівці, коли туди, в четвертий поверх, влучив ворожий снаряд і стало небезпечно… Тому вони виїхали в Остер, а потім, коли рашисти дременули, родина сюди наразі повернулася. Мій син – фахівець ІТ-технологій, працює в своїй сфері для Перемоги України. 

– Взагалі, хоча конфлікт в АТО було начебто «заморожено», я чітко усвідомлював, що росія на цьому не зупиниться, тому запекла війна згодом продовжиться і не лише на Донбасі… Це – тільки питання часу, – наголошує Валентин. – Аналізував події в Придністров’ї, Грузії, Криму, на Донбасі… Увесь час росія підступно, віроломно воює, прагне захопити чужі землі. І от в багатьох російських серіалах почали навмисне формувати негативний образ українця – найгірші персонажі там чомусь неодмінно виявлялися українцями. Звісно, це наводило на певні роздуми. А далі стався конфлікт із Тузлою… Кремль активно фінансував проросійські партії та організації – в Україні та взагалі по всьому світу. Було очевидно, що росія готується до масштабних бойових дій. 

А у нас віддали все військово-патріотичне виховання ветеранам Другої світової війни. Влада такі заходи проводила зазвичай для «галочки». Отож на молодь це практично не впливало... Тому ми тоді в медіа-центрі Міністерства оборони України започаткували багато цікавих проектів: «Час нових героїв», «Армія гарантує – Святий Миколай тебе не забуде!», «Спробуй себе в ролі військового кореспондента», «Журналісти в армії». І, думаю, найбільша наша гордість – проект «Напиши листа матросу».  

У 2010 році ми провели соціологічне опитування: чи знають мешканці, що наше місто та Чернігівський район – шефи корабля «Чернігів», морського тральщика ВМС України? Якась шефська робота начебто проводилася, проте здебільшого чиновники міськради і райради згадували про корабель лише в День ВМС України. Вони приїздили туди, привозили кілька мішків картоплі та моркви, шахи і шашки, в кращому разі – телевізор. А за це моряки брали їх у рейд, на парад у Севастопольській бухті, та пригощали гостей крабами й іншими делікатесами…  

Виявилося, що більшість чернігівців про жодне шефство над кораблем не знали. А ті, які щось чули, порівнювали його з іржавою бляшанкою, котра давно не виходить у море. Хоча це – не так. Екіпаж морського тральщика «Чернігів» займав перші місця на навчаннях із протиповітряної оборони. Причому на ньому служили винятково чернігівці – строковики та контрактники.  

Тож ми втілили такий проект – «Напиши листа матросу»: діти в школах написали сотні листів морякам! Там були вірші, малюнки. Ми хотіли, щоб чернігівці дізналися – у них є корабель, названий на честь нашого міста, а всі моряки тральщика зрозуміли, що вони служать недаремно, й вони потрібні своїй громаді. Отож наш медіа-центр організував поїздку до Севастополя чернігівських журналістів. Ми привезли всі ці мішки з чудовими листами, і моряки були просто в захваті, це істотно підняло їхній моральний дух. Нам дуже допоміг меценат Олександр Шкурат, який зараз пліч-о-пліч служить разом із нами, захищаючи рідний Чернігів від російських окупантів. 

В Міністерстві оборони зацікавилися, взяли цю форму на озброєння – ось такі цікаві та потрібні проекти листів солдатам. Однак місцеві власті це, по суті, проігнорували, та акція не стала системною… До чого це призвело? Коли росіяни захопили Крим, загарбали й цей корабель, і з 36 членів екіпажу лише шестеро залишилися вірними присязі – вирішили служити далі у ВМС України, а решта перейшла на бік окупантів… А якби міська влада нас тоді підтримала – не на словах, формально, а по-справжньому піклувалася б про корабель. Я переконаний, такого б не сталося.  

Щиро дякуємо, Сергію, і за твої книжки «Замінований рай» та «Життя між кулями» – про наших миротворців, і всі ті резонансні презентації, які ми тоді разом проводили. 

– Навзаєм! Це – справді, пам’ятний час для мене.  

– А ще ми випустили п’ять книжок про наших українських воїнів, котрі звитяжно воювали в АТО.  

– Янукович та його прихвосні усіляко нищили ЗСУ…  

– Це й призвело до дуже сумних наслідків. Адже якщо ви не хочете годувати свою армію, то неминуче годуватимете чужу…  

– Це – так. І ось почалася широкомасштабна війна з росією, й ворожа орда оточила Чернігів… 

– Ми вирішили, що воюватимемо там, де будемо потрібні, – пригадує Вадим Мисник. – Так ми й потрапили до Олексія Макаренка («Макара»), в щойно сформований Центр управління оборони Чернігова. Перші три дні були найважчими, критичними для міста. Питання стояло руба: чи витримає Чернігів?! Підрозділи наші озброювалися та формувалися на ходу, людей не встигали переодягати… Отож отримували зброю та йшли на рубежі довкола Чернігова і скрізь на в’їздах до міста. Нас включили до протитанкового резерву, стояли на визначених позиціях на випадок прориву ворожої колони.  

«Макар» звернувся до всіх нас – рядових, сержантів, полковників… Він повідомив: невдовзі збираються рашисти поперти через Новоселівку, мікрорайон Бобровицю, вулицю Шевченка, Вал в напрямку автомобільного мосту, – основні їхні колони. Тому на цьому маршруті ми й спланували протитанкові засідки. Наша група мала з гранатометів підбити авангард ворожої колони, а потім зі стрілецької зброї добивати екіпажі загарбників. Жартували між собою: «Хлопці, якщо ми з вами «зажмуримо» (покладемо) всю ворожу колону, то врятуємо наше місто». 

Як професіонали, ми всі варіанти розглядали. Авжеж, тоді не вистачало боєприпасів, однак ми чудово знали шляхи для маневрів містом. Тому навіть думки такої не було, що орки захоплять Чернігів. Готувалися до маневрів та запеклих вуличних боїв. А оскільки ми – все ж у себе вдома, то чудово знали буквально кожні провулок-закапелок, будівлю, підвали… 

– Так, у цьому була наша перевага над окупантами! 

– З’явилися чутки: ворожі танки – вже біля обласної та другої міської лікарень, – розповідає Валентин. – «Макар» дав ключі від мікроавтобуса мені. Але замість бусика там виявився великогабаритний автобус «Ісузо» з несправною коробкою передач… Вперше в житті довелося керувати таким транспортом! До нас із Вадимом приєдналися Дмитро «Чорний» та Олександр Галушко, аби перевірити, чи підірвано міст через Стрижень – біля обласної лікарні. Бо зв’язку в той час не було. Під шаленими обстрілами дісталися мосту, там стояли ящики з вибухівкою. Міст був цілий. Ми доповіли командуванню про реальну ситуацію. Отримали завдання: забрати звідти вибухівку, бо вже руйнувати міст не треба… Взагалі, сім наших груп ті танки ловили. Нарешті один танк підбили, а інші втекли. Ми виявили прогалину в обороні і закрили можливе місце прориву. 

Центр управління оборони діяв, як єдиний злагоджений механізм. Всі швидко познайомилися, кожен знав свої функції. Між силовими відомствами налагоджувалася чітка координація: Збройні Сили України, Національна гвардія, територіальна оборона, поліція, прикордонники, СБУ та військові комісаріати… В найважчі дні ми вирішили допомагати, де найтяжче, – взяли негласне шефство над підрозділом «Історика», який захищав автомобільний міст. Допомагали, чим можемо, підрозділу «Калини». Ви писали про них… 

Були морозні дні, тож ми вчасно дістали буржуйки, підключивши свого бойового побратима «Кайласа» (Олександра Шкурата). Він організував їх виготовлення прямо в гаражах, і одразу буржуйки доставляли на блокпости. Допомагали волонтери Олександр, Альона, Євгеній Боднарські та інші. Коли розбили ресторан «Губернія» біля автомобільного мосту, ми швидко туди доправили буржуйки для наших підрозділів. Допомагали набоями, касками та бронежилетами, раціями, ліхтариками і мобільними телефонами, а також – медикаментами… – все брали у волонтерів і тут же привозили нашим бійцям. 

Поступово на позиції наших підрозділів почала надходити іноземна зброя, зокрема протитанкові гранатомети «NLAW», «Джевелін», «Карл Густав», ПЗРК «Стінгер»… 

– Одного вечора нас усіх терміново зібрали на нараду та повідомили, що за даними нашої розвідки о четвертій ранку рашисти мають влаштувати потужні артилерійські обстріли, а після цього штурмувати місто, – пригадує Вадим Мисник. – Кожному визначили сектор – треба було попередити про це всі наші блокпости і оборонні рубежі. «Морпех», «Воїн», ми з Валентином вирушили по своїх напрямках. З нами був давній бойовий побратим – полковник Сергій Нагорний, і ми поїхали на його автівці: від вулиці 1 Травня, по Окружній, – до вулиці Захисників України.  

Довелося йти і в бік росіян, щоб перевірити наші мінні загородження. Поспілкувалися з командирами опорних пунктів: «Доцентом», «Калиною»… Все зробили, як слід. Але наступного ранку запланований наступ не відбувся. І вже буквально через годину все місто говорило про те, що наступ ворога провалився. Отож жартували: «Хочеш зруйнувати плани ворога – створи інформаційне поле». 

– Взагалі, потрібно було підбадьорювати жителів, долати паніку, коли в місті зникли світло, вода, каналізація, тепло, мобільний зв’язок, Інтернет… І ми ходили в підвали, спілкувалися з людьми. Переконували: ми витримаємо, все здолаємо; наш героїчний Чернігів вистоїть, не скориться, і ми проженемо звідси проклятих загарбників! – пояснює Валентин Буряченко. – Бо потрібно було, щоб мешканці нам довіряли, вірили в Збройні Сили України.  

Ми з Вадимом і полковником Сергієм Нагорним об’їжджали передові позиції й відверто та упевнено говорили з бійцями, що, попри все, Україна переможе. І це діяло! Ні в якому разі не можна було допустити, щоб людей охопила зневіра. Навпаки має бути впевненість, чітке переконання, що ворог зазнає ганебної поразки, і ми обов’язково відбудуємо Чернігів, який стане ще прекраснішим. Все буде добре! Армія та народ – єдині, тільки так. І жителі від душі приносили бійцям, своїм захисникам, теплі речі, гарячий чай… Це дуже зворушувало! В наших опорних пунктах були генератори, де мешканці могли підзарядити свої мобільні телефони. Була можливість, бійці й свіжим хлібом із жителями ділилися, люди вже знали та чекали цього, приходили… 

– Звісно, на Чернігівщині поважають військових ЗСУ. Однак, на жаль, траплялися й винятки… Ви затримували ворожих агентів та колаборантів? 

– Затримували, – підтверджує Вадим. – Одного разу наш полковник Андрій Фомін, старший вартий, і його бійці запримітили якогось підозрілого чоловіка, що подавав сигнали ліхтарем… Його схопили, то нас із Валентином покликали на допит. Він спочатку прикидався дурником, молов щось зовсім незрозуміле. Мав посвідку на проживання в Україні, видану в 1998 році, та водночас два російських паспорти – в одному вказана прописка у Курську, а в іншому – у Льгові. Ми викликали добровольчий підрозділ наших друзів – «Ветеранів МВС України», групу Олександра Апекунова, і вони цього агента рашистів забрали. Такі випадки були непоодинокі…  

– Полювали ми ще на одного типа, якого помітили біля волонтерського центру, – пригадує Валентин. – Там мешканці збирали речі, цигарки та каву для наших бійців. А той чоловік приніс якийсь пакетик із непотребом і стояв та уважно дивився, скільки військових отримували волонтерську допомогу. Нашорошував вуха і прислухався до розмов: на скількох бійців отримували гарячу їжу, де вони знаходяться… Ми його затримали. Виявилося, що це – справді зрадник, колаборант, як то кажуть, «вата», житель Чернігова, котрий збирав інформацію для окупантів.  

– А хто він за фахом? 

– Військовий пенсіонер – служив у радянській армії… Ми його також передали правоохоронцям. Хоча загалом, наголошую, це – все-таки винятки. Героїчна оборона Чернігова продемонструвала всьому світу велику єдність нашої армії та українського народу! 

– Але хочеться розповідати не про жалюгідних, нікчемних зрадників, а про подвиги наших бійців, – доповнює Вадим. – Наші побратими – офіцери-зв’язківці – Анатолій Гриценко, Валерій Воробей та Володимир Соснов під лютими ворожими обстрілами відновлювали оптико-волоконні лінії Інтернету та мереж стільникового зв’язку.  

– Після таких скажених обстрілів були вбиті та поранені… Часом це відбувалося просто на моїх очах – так, осколки влучили в перехожого, який знаходився буквально за крок від мене, і бійці на блокпосту вмить кинулися йому на допомогу. 

– Військовий госпіталь і місцеві лікарні були переповнені пораненими, – розповідає Валентин. – Тому вирішили евакуйовувати їх до Києва. Тож запитали: «Хто поїде супроводжувати поранених?» Поїхали ми з Вадимом… Ретельно готувалися до цього за допомогою легендарних «Кліщів», які особисто прокладали маршрут – «дорогу життя». Маршрути щоразу змінювалися, бо вороги їх виявляли та влаштовували шалені обстріли. Отож ми здійснили п’ять евакуацій поранених: санітарними машинами і цивільними автобусами. А назад поверталися з медикаментами та гуманітарною допомогою. 

Звісно, в дорозі різне траплялося. Якось виїхали в рейс, і в одного з цих автобусів, котрий тільки-но проїхав «дорогу життя», вийшла з ладу коробка передач. Тому вся колона рухалася дуже повільно – зі швидкістю не більше, ніж 40 кілометрів за годину. Тобто затримка в часі склала аж 12 годин! Але мусили це робити, нічого не вдієш… Поверталися вночі селами та полями з вимкненими фарами, практично наосліп.  

– Тож вас могли обстріляти не лише рашисти, а й наші!  

– Так. В Острі закінчилося пальне, та виручив чернігівський волонтер Дмитро – ми йому придумали позивний «Хрещеник». У нього виявився запас каністр із пальним, то ми заправили санітарний автомобіль та автобус. А він попросив, щоб допомогли йому дістатися до Чернігова, прилаштувався до нас. Дмитро там евакуйовував мешканців із міста… І ось всі наші автобуси та машини тоді небезпечний місточок благополучно пройшли, а його автівка в темряві зіскочила в кювет. А зупинятися там не можна було – небезпечно!.. То він вискочив, залишивши всі речі та документи у своїй машині, та вскочив до останньої автівки в колоні… Дісталися нормально до нашої бази. Дмитро переночував, а вранці ми з «Кліщами» вирушили рятувати ту його автівку. Витягли – все ціле, речі та документи – теж. 

Андрій Требух («Кліщ») та його команда: «Танкіст», «Мисливець», «Бармен», «Док», «Де Голь», – це справжні відчайдухи! Досвідчені водії «Антоній», «Зозо», Олексій Карман, Віктор Кривопиша та Віталій Розенко в екстремальних умовах успішно евакуйовували поранених, доставили всіх живими до Києва. 

– Так, ми писали про «Зозо», «Антонія», «Кліщів», – це справжні герої! 

– Одного дня довго не могли виїхати, – доповнює Вадим. – Такі були жахливі обстріли… А ми отримали чергове бойове завдання – потрібно було терміново привезти кровоспинні джгути, турнікети, сумки бойового медика, індивідуальні аптечки, медичні препарати та обладнання. Тож ми вирушили з водієм «Антонієм», як завжди, до автомобільного мосту. Дивимося, а міст – підірваний! Ми повернулися на базу, набрали гарячого чаю і напоїли хлопців на блокпосту. Наша машина однією з перших проїхала пішохідним мостом, прорвалася до Києва… 

– Щоби лишилося більше місця для медикаментів, Вадим залишився з Сергієм Нагорним біля пішохідного мосту і дбали про безпеку людей, аби вони там не скупчувалися, немов мурахи, – продовжує Валентин. – А ми з «Антонієм» поїхали до столиці… Наразі в Києві ще не знали, що мосту вже немає (ми їм про це перші повідомили), чекали «КамАЗ». То ми, щоб більше влізло в нашу легкову автівку, порозпаковували всі коробки, ящики і щільно заповнювали всі проміжки, взагалі, увесь простір у машині. Адже не знали, чи вдасться ще найближчим часом приїхати по медикаменти до столиці, потрапити на склад. 

Повертаємося наступного ранку, а ворог скажено гатить із мінометів, щоб перерізати наш основний маршрут. На жаль, тоді дуже багато загинуло цивільних та волонтерів! Втім, «Історик», який уже перейшов на пішохідний міст зі своїм підрозділом, таки дочекався паузи і повідомив, що у нас є лише 10 хвилин, щоб проскочити мостом. І ми скористалися його порадою, доїхали та благополучно привезли все необхідне. 

– Валентине, а де під час ворожої навали була Ваша дружина? 

– Моя дружина Наталія, як могла, підбадьорювала мешканців. Вона не поїхала – залишилася в Чернігові. Вирішила, що сусіди подумають: якщо вже дружина полковника втекла звідси, то справи – кепські. Я їй щиро вдячний за мужність та витримку – справжня дружина бойового офіцера, мужня, надійна та рішуча! До того ж, Наталя привела ще й повну оселю домашніх тварин, яких позносили сусіди. У нас квартира – на першому поверсі, іноді там з’являлася вода; то всі, хто хотів, приходили і користувалися нашим туалетом, набирали собі воду. Та ще й ми їм воду привозили, брали мобільні телефони людей на підзарядку. Тому я своєю дружиною пишаюся! 

– Отже, орда ганебно накивала п’ятами… 

– Тож наші підрозділи скрізь, де стовбичили орки, почали «зачищати» територію і проводити розмінування. Окупанти полишали після себе стільки «розтяжок», мін, снарядів! – говорить Вадим. – Звісно, жителі, які пережили окупацію, з радістю зустрічали наших захисників. Хоча траплялися й прикрі випадки. Я – свідок того, що в одному селі місцеве заможне подружжя (це – колишні керівники великого підприємства) категорично не хотіло, щоб там розміщувався наш блокпост. Вони буквально кричали бійцям: «Забирайтеся геть!»  

У них – просторий, розкішний маєток (котрий зовсім не постраждав, хоча окупанти понищили, зруйнували, пограбували багато будинків у цьому селі та підло позалишали «розтяжки» в погребах), супутникове телебачення і наскрізь зомбоване російськими «шаманами» мислення. Втім, ми розібралися в ситуації і, як то кажуть, розставили там усі крапки над «і». 

Решта виснажених, змучених людей, які пережили жахливу окупацію, запитували, чи немає у нас ліків від голови, серця, шлунку, застуди… У всіх загострилися недуги, вони ж там такого натерпілися! 

Тоді ще не було чим дістатися до Чернігова, були зруйновані мости, не було навіть нормального мобільного зв’язку та Інтернету. Тому мешканці дуже потерпали! До того ж, там було немало малих дітей, котрих їхні батьки вивезли подалі від обстрілів до бабусь і дідусів, однак село раптом захопили рашисти, які увірвалися туди на танках і наробили лиха людям. Тому жителі, які бачили вбитих, закатованих односельців, були, немов стиснута пружина і надзвичайно потребували допомоги, уваги та співчуття. 

– Ми почали їздити по селах. З нами – зокрема, досвідчений військовий лікар-невропатолог Ілля Латоха («Лауреат»). Також у «Антонія» дружина – педіатр, зголосилася допомагати… Вони оглядають хворих, і ми тут же безкоштовно видаємо ліки, яких вони потребують. У цей час «Кліщі» обстежують там територію щодо «розтяжок», мін, – перевіряють житлові будинки, присадибні ділянки, кладовища, фермерські господарства… Відновлюємо життя! 

Ми тоді, одразу після визволення, уособлювали для цих людей владу. Вони ж не просто отримували медичну допомогу, медикаменти на увесь курс лікування, а розповідали нам про своє життя, про всі свої біди та страждання. Однак ми говорили й про хороше, запевняли їх, що тепер усе буде добре. 

Нам допомагають друзі-волонтери – Боднарські, Олександр Підгорний та Наталія Дрозд, адже ми не раз привозили й дитяче харчування, підгузки… Щиро дякуємо також голові Чернігівської районної ради Тетяні Кузнецовій-Молодчій, котра багато займається і волонтерською допомогою. Дякуємо її завзятій помічниці Лесі Малець та очільниці Чернігівського міського центру соціальних служб для молоді Людмилі Мазур. 

– Отже, ми об’їздили вже понад 30 сіл, – уточнює Валентин Буряченко. – У нас було більше 700 пацієнтів, співбесідників! І зараз ця важлива робота триває. Ми так здружилися з легендарними, відважними «Кліщами», що вже стали однією командою. 

– Знаю, ви зуміли знайти в’язницю, де рашисти катували українців. 

– Ми шукали бойового побратима «Кліщів» – «Шахіста», котрий пішов у розвідку 8 березня і не повернувся, зник без вісті. І виявили свідків, котрі нам розповіли про в’язницю, влаштовану загарбниками в селі Петрушин… Окупанти там по-звірячому катували учасників АТО, активістів та патріотів України. В’язницю облаштували на тракторному стані. Там знаходився цілий підрозділ російського спецназу. Були заміновані підходи, кругова оборона, глибокий бліндаж, снайпери, спеціальна ворожа техніка, за допомогою якою прослуховувався мобільний зв’язок місцевих мешканців… – пригадує Вадим. 

– Втім, спілкуючись зі свідками, які пройшли через жахливі катування і вижили, ми все-таки зуміли зібрати всю потрібну інформацію та відшукали трикляту в’язницю. Тож усі докази, документи вже передані в правоохоронні органи, – запевняє Вадим. 

– Ви воювали в АТО, тепер захищаєте Чернігів і не нарікаєте на долю. Просто виконуєте важку, але таку потрібну роботу. І хоча ви не вважаєте себе героями, однак це – щоденний подвиг. Дай же нам, Боже, вистояти в цій запеклій борні та перемогти окаянних орків, у котрих в душі немає нічого святого! 

– Обов’язково переможемо! А ми щиро дякуємо газеті «Чернігівщина» за ваше велике подвижництво та значну допомогу Збройним Силам України. Адже перемагати потрібно не лише в бою, а й на інформаційному фронті. А ми продовжуємо свою роботу та урізноманітнюємо її, вже думаємо про нові важливі проекти. Сподіваємося разом створити з вами правдиву книжку про героїчну оборону Чернігівщини, яку прочитають мільйони людей – і не лише в Україні, а й за кордоном, – переконаний Вадим Мисник. 

– Наполегливо тренуємося зі зброєю… – запевняє Валентин Буряченко. – Якщо рашисти разом із білорусами здуру попруться сюди, то влаштуємо їм дуже гарячий прийом, адже ми до цього готові! Є кому і чим захищати рідне Придесення, отож, якщо «вусатий тарган» зважиться на такий необдуманий крок, ми здатні на таку потужну та рішучу відсіч, що вони драпатимуть аж до самого Мінська… Мешканцям не треба надто хвилюватися – ми не віддамо ворогам місто-герой Чернігів, нашу священну землю. Україну не віддамо!!! У Вадима племінник зараз воює на Сході, і мій племінник там воює. Україна – єдина. То настане час – повернемо все, що підступно загарбали ненажерливі кацапи!  

Спілкувався Сергій Дзюба